• +38 (096) 124 59 36
  • ihor.shevchuk@shevchuk-lawyers.org.ua

Перевізники і пасажири. Або дещо про проблеми нормативного врегулювання страхування від нещасних випадків на транспорті.



Автор: Ігор Шевчук

Видання в якому опубліковано: Довідник економіста

Дата підготовки матеріалу: 2014-05-19

Нормативна база:

ЦКУ

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV;

Закон «Про страхування»

Закон України від 07.03.1996 р. №85/96-ВР «Про страхування»;

Положення

Положення «Про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті», затверджене Постановою КМУ від 14.08.1996 року №959.

 

«Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?»

Григорій Сковорода

Передмова

Страхування набагато ближче до нас, ніж це здається на перший погляд. В Україні діє більше тридцяти видів обов’язкового страхування. Наприклад, щоразу, як Ви купуєте квиток на потяг або автобус міжміського сполучення, Ви «автоматично» стаєте споживачем страхових послуг або, простіше кажучи, страхувальником, адже п.6 ст.7 Закону «Про страхування» передбачений такий вид обов’язкового страхування, як особисте страхування від нещасних випадків на транспорті (далі — ООС). Дана галузь страхування регулюється відповідним Положенням, яке визначає порядок здійснення обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті пасажирів залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного і електротранспорту (крім внутрішнього міського, під час поїздки або перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані), а також працівників транспортних підприємств незалежно від форм власності та видів діяльності, які безпосередньо зайняті на транспортних перевезеннях.

Слід зауважити, що цей напрямок страхування характеризується відсутністю якісного нормативного врегулювання усіх стадій та процедур, що, безумовно, викликає запитання, чи дійсно зазначений вид страхування виконує свої функції щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання страхових випадків.

Усе це додає актуальності цій статті та ще більше продукує бажання «розібратись», що до чого, чим ми зараз і займемось.

 

Проблема номер один. «Автоматичне» укладання договору страхування.

Згідно з п.2 Положення пасажири з моменту оголошення посадки в морське або річкове судно, поїзд, автобус або інший транспортний засіб до моменту завершення поїздки вважаються застрахованими. Це відбувається за рахунок того, що купуючи квиток, Ви також купуєте й «поліс» ООС. Дана процедура страхування залишається для пасажира непомітною, адже прямого контакту із страховиком не відбувається. Відповідно до п.3 Положення страховий платіж за ООС утримується з пасажира перевізником, який діє від імені страховика за винагороду на підставі договору доручення на лініях залізничного, морського, внутрішнього водного, автомобільного та електротранспорту на міжобласних і міжміських маршрутах у межах однієї області, Автономної Республіки Крим тощо.

Згідно із ст.1000 ЦКУ за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Якщо ми візьмемо залізничний квиток (повний), наприклад, на потяг №172 сполученням: «Київ – Суми» станом на 04.01.2014 року, то зможемо побачити, що його вартість становить: «70.66 грн = ТАР. 47 .87 + ПДВ. 11.65 + СТР .0. 72 + КЗБ. 10 .42». Абревіатура «СТР» у даному випадку визначає розмір страхової премії.

Згідно із абз.4 ст.18 Закону «Про страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. Тобто, заплативши за квиток, сплаченою вважається й страхова премія (страховий платіж), адже вона входить до вартості квитка. Тут виникає логічне запитання: то пасажир вже застрахований чи ще ні? Та де ж сам договір, аби це визначити?

Згідно з п.3 Положення кожному застрахованому перевізник, що виступає агентом страховика, видає страховий поліс. Він може видаватися на окремому бланку або міститися на зворотному боці квитка. Згідно з тим же пунктом документом, що підтверджує страхування пасажирів під час здійснення регулярних пасажирських перевезень автомобільним транспортом, є квиток. Згідно з тим же пунктом Положення у страховому полісі має зазначатися:

-          вид обов'язкового страхування;

-          найменування, адреса, телефон страховика;

-          розміри страхового платежу та страхової суми.

Звісно, що бланки ніхто не видає, адже це тягне за собою додаткові витрати. Перевізникам вигідніший другий варіант — друк «полісу» на самому квитку. Але й тут є «але» та ще й не одне.

По-перше, для типових форм[1] квитків автомобільного транспорту вищезгадані вимоги щодо друку на звороті інформації про страховика згідно із п.3 Положення — таки враховано, а от для форми залізничного квитка[2] — друк інформації, окрім вищезгаданого «СТР» на лицьовому боці квитка, взагалі не передбачено.

По-друге, згідно із ст.981 ЦКУ договір страхування укладається в письмовій формі й може бути у вигляді страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). У разі недодержання письмової форми договору страхування, такий договір є нікчемним. Згідно із ст.982 ЦКУ істотними умовами договору страхування є:

-          предмет договору страхування;

-          страховий випадок;

-          розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума);

-          розмір страхового платежу і строки його сплати;

-          строк договору;

-          інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦКУ договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Таким чином, якщо істотні умови не прописуються у повному обсязі, а у випадку із залізничним квитком страхувальник навіть не знає, хто є страховиком, й усе, що свідчить про його страховку, це абревіатура «СТР», — чинність такого «полісу» страхування викликає сумніви.

Та й саме Положення в частині форми та повноти істотних умов договору страхування не повністю кореспондується з відповідними нормами ЦКУ. Ідея авторів Положення про «вживлення» страхового полісу у проїзний квиток є невдалою спробою впровадити щось подібне до «страхового застереження», яке страховим законодавством України не передбачене.

Якщо згідно зі ст.981 ЦКУ договір страхування укладається в письмовій формі, то є логічним, що до нього (договору) застосовуються вимоги до письмової форми правочину. Згідно зі ст.207 ЦКУ правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Квитки ж, ані касири, ані пасажири не підписують і печатки на них не ставлять.

Аналізуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що квитки у тих видах, у яких вони зараз є, важко назвати полісами страхування, а пасажирів такими, що є застрахованими.

Для того, аби можна було говорити про реальне страхування пасажирів, слід прибрати з п.3 Положення можливість друкувати «поліс» на зворотному боці квитка. Поліс необхідно видавати окремим бланком із зазначенням усіх передбачених ст.982 ЦКУ істотних умов договору страхування, скріплювати його (договір) підписами й печаткою, а також надавати копію довіреності касира про наявність повноважень укладати такі договори разом із квитанцією про сплату страхової премії.

Риторичне запитання: що робити тим, кому зараз доведеться усе це тлумачити та надавати якусь правову оцінку? У такому разі на допомогу прийде Лист Мінюсту №Н-35267-18[3], у якому зазначено, що у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону, слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

 

Проблема номер два. Процес отримання страхового відшкодування та його підстави.

Для споживача страхових послуг дуже важливо знати та розуміти, як мінімум, дві ключові речі:

-          що є страховим випадком;

-          що саме потрібно робити, якщо страховий випадок таки стався, аби отримати страхове відшкодування.

Слід пам’ятати, що від правильного оформлення страхового випадку залежить рішення страховика про виплату.

Відповідно до п.7 Положення страховими випадками є:

а) загибель або смерть застрахованого внаслідок нещасного випадку на транспорті;

б) одержання застрахованим травми внаслідок нещасного випадку на транспорті при встановленні йому інвалідності;

в) тимчасова втрата застрахованим працездатності внаслідок нещасного випадку на транспорті.

Як бачимо, усі страхові випадки «зав’язані» на понятті «нещасного випадку». Оскільки це є ключовим фактором у визнанні події страховим випадком, то дивним є те, що Положення не дає визначення поняттю «нещасного випадку». Таким чином пасажиру достеменно невідомо, які саме події підпадають під визначення страхового випадку. Доведеться таку «дірку» закривати за аналогією згідно зі ст.8 ЦКУ.

У законодавстві України визначення «нещасного випадку» міститься у п.2.2.3 Наказу МОЗ №253[4], який встановлює, що нещасний випадок — це раптове ушкодження здоров'я, пов'язане чи не пов'язане з виробничою діяльністю, спричинене падінням, пораненням механічними силами (у тому числі тілесні ушкодження, заподіяні іншими особами), дією електричного струму, випромінення, вкрай високою чи низькою температурою зовнішнього середовища, випадковим зануренням у воду, випадковим отруєнням, контактом з тваринами, ураженням блискавкою, травмами внаслідок стихійного лиха або іншими обставинами непереборної сили.

Таким чином, якщо з пасажиром на транспорті трапляється щось із вищенаведеного, то в нього з’являються підстави звертатись за відшкодуванням отриманої шкоди.

Відповідно до п.10 Положення страхова виплата застрахованому здійснюється страховиком на підставі:

-          заяви застрахованого про її виплату;

-          акта про нещасний випадок;

-          листа непрацездатності (для працюючої особи) або довідки закладу охорони здоров'я, що засвідчив тимчасову непрацездатність громадян (для непрацюючої особи), або довідки спеціалізованих установ про встановлення інвалідності;

-          у разі загибелі чи смерті застрахованого внаслідок нещасного випадку — копії свідоцтва про смерть, а також страхового поліса або документа, що його замінює (для пасажира пільгової категорії — документа, що підтверджує право на пільги).

Внаслідок аналізу етапу безпосередньої документальної фіксації нещасного випадку питання викликає акт про нещасний випадок. Звертаючись до п.9 Положення за відповідними роз’ясненнями щодо форми та змісту цього документу можемо побачити наступне: «Перевізник на кожний нещасний випадок, що стався із застрахованим на транспорті, повинен скласти акт про нещасний випадок із пасажирами галузевого зразка». Це все, що Положення роз’яснює щодо акта про нещасний випадок. Строки, форма, зміст, місце складання — це залишається поза увагою Положення. Доведеться шукати відповіді у нормативних документах локального (галузевого) характеру.

Отож, якщо нещасний випадок стався на залізничному транспорті, то порядок оформлення акта про нещасний випадок регулюватиметься відповідним Наказом №1196[5], п.9.1. якого встановлено, що про всі нещасні випадки з пасажирами, а також травми, тілесні пошкодження, що сталися з пасажирами на вокзалі чи в поїзді, представник суб'єкта господарювання зобов'язаний скласти акт згідно із додатком №3 до Наказу №1196. Тож з формою акта про нещасний випадок на залізничному транспортні ми розібрались[6]. Щодо його (акта) змісту, то абз.2 того ж пункту Наказу №1196 встановлено, що в акті зазначаються:

-          прізвище, ім'я та по батькові пасажира;

-          номер поїзда, вагона та місця, у якому їхав (чи мав їхати) пасажир;

-          серія та номер проїзного документа або пароль (захисний код);

-          дата та час випадку;

-          обставини випадку;

-          ким надана перша медична допомога.

Акт підписують працівник залізниці, який його склав, та свідки (не менше двох). Завіряється акт штампом начальника станції (начальника поїзда). Один примірник акта після підписання залишається у справах суб'єкта господарювання, а другий — видається пасажиру або, у разі смерті пасажира чи тяжких тілесних пошкоджень, акт видається близьким родичам.

Стосовно строків, в межах яких має складатись та видаватись потерпілому акт про нещасний випадок, маємо повну відсутність нормативного врегулювання. У попередніх редакціях п.9 Положення містився пункт про те, що перевізник був зобов’язаний сповістити страховика протягом трьох днів про страховий випадок. Це означало, що в межах цього строку вже мав би існувати відповідний акт. Зараз законодавці даний пункт прибрали, тому для пасажирів єдиним правильним рішенням буде вимагати від перевізника складання акта про нещасний випадок негайно, одразу після настання нещасного випадку.

            Якщо нещасний випадок стався на автомобільному транспорті, то ситуація із порядком отримання акту про нещасний випадок ускладнюється. Справа в тому, що законодавством, яке встановлює правила перевезення пасажирів автомобільним транспортом, не згадується про порядок складання акта про нещасний випадок на транспорті, а п.9 Положення фактично сприймається як формальність, яку не виконують. Не дивно, що у судовій практиці, як-от, наприклад, у Рішенні по справі №18/2568/12[7], відсутність факту складання акту про нещасний випадок на автомобільному транспорті стало однією з підстав для відмови у стягненні страхового відшкодування зі страхової компанії.

            Для пасажирів такий порядок речей не підходить. У разі настання нещасного випадку слід вимагати складання акту про нещасний випадок на підставі п.9 Положення за формою та змістом, передбаченими п.9.1 Наказу №1196 за аналогією у відповідності із ст.8 ЦКУ.

 

 

 

 

Проблема номер три. Безбілетні пасажири.

Із категорією людей, що мають пільги у вигляді права на безкоштовний проїзд, плутанина із суперечностей та невідповідностей нормам ЦКУ досягає свого апогею.

Згідно з п.3 Положення пасажири, що мають право на безкоштовний проїзд відповідно до чинного законодавства, підлягають обов'язковому особистому страхуванню без сплати страхового платежу і без отримання ними страхового полісу.

Фактично Положення говорить про схему у вигляді страховика, страхувальника й вигодонабувача, тільки перші двоє відсутні, як і відсутній між ними договір страхування. У страховому законодавстві України є схожі ситуації, наприклад, в обов’язковому страхуванні цивільно-правової відповідальності автовласників є певна категорія осіб, яка позбавлена обов’язку купувати поліс такого страхування. Але там на рівні закону передбачено, хто саме та у яких випадках нестиме відповідальність перед третіми особами за збитки, завдані категорією осіб, звільненою від обов’язку страхування. В ООС ситуація інакша. Положення називає безбілетних пасажирів застрахованими, але хто платитиме відшкодування — невідомо. Не кажучи вже про проблеми обов’язкової письмової форми договору страхування, про яку ми говорили у першій частинні цієї статті.

Пункт 9 Положення передбачає, що для категорії осіб, які мають право на безкоштовний проїзд, перевізник разом із актом про нещасний випадок зобов’язаний також видати довідку із зазначенням відомостей про страховика (найменування, адреса, телефон). Така довідка, безумовно, допоможе ідентифікувати страховика для направлення йому відповідної вимоги щодо відшкодування шкоди, але питання підстав такої вимоги залишається відкритим.

 

Замість висновку.

            З точки зору намірів, ідея запровадження ООС виглядає позитивно. З точки зору практичної реалізації, це «гра в одні» ворота, адже уся діяльність ООС спрямована лише на збирання страхових премій. Згідно із звітом Нацфінпослуг[8] про підсумки діяльності страхових компаній за 1 квартал 2013 року страхових премій за ООС зібрано на 29,2 млн. грн. Згідно з тим же звітом за усіма видами державного обов’язкового страхування відсоток страхових виплат за той же період часу становить орієнтовно 0,58%. Відповідно до статистичних даних Держастата[9] за 1 квартал 2013 року перевезено близько 106,35 млн. пасажирів. Можна уявити собі скільки разів хтось падав, травмувався, гинув тощо.

На даний момент функціонування цієї галузі страхування у такому вигляді, в якому вона є зараз, не вбачається можливим з огляду на критичні прогалини у законодавстві та нереальність процедури, адже, наприклад, у деяких автобусах не завжди квитки видають, а щоб представники перевізника складали якийсь акт бо пасажир розбив собі голову — нонсенс, та й начальника станції (поїзда) навряд цікавлять проблеми пасажира, який впав із полиці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1.

 

 

 

 

 

 

 

АКТ

про нещасний випадок, що стався на залізниці із застрахованим пасажиром

 

1. Гр. Петренко Петро Петрович, який був пасажиром поїзда № 777 сполученням: «Київ – Севастополь», проїжджав за проїзним документом (квитком) серії АА № 777.

"7" травня 2014 р. о 8 год. 30 хв., одержав травму на станції «Київ пасажирський» за таких обставин: падіння з верхнього пасажирського місця № 7 на підлогу вагону, що спричинило пошкодження правої кінцівки у вигляді забою.

 

2. Пасажир - пред'явник цього Акта є застрахованим від нещасного випадку на транспорті відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 року № 959 "Про затвердження Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті".

 

3. Медична допомога надана провідником вагону №7. Пасажир доставлений до Київської лікарні швидкої допомоги №7, що розташована за адресою: 01001, м. Київ, вул. Банкова, 1.

 

Акт складений у приміщенні Південно-Західної залізниці на станції «Київ пасажирський» і підписаний:

 

Начальником станції: Кузьменко Кузьмою Кузьмовичем;

 (прізвище, ім'я, по батькові)

________________

(підпис)

 

 

 

 

 

 

 

 

Сьомого травня дві тисячі чотирнадцятого року

Вісім годин сорок хвилин

(дані зазначаються словами)

 

М. П.



[1] Типові форми квитків на міжміські маршрути, затверджені Наказом Міністерства транспорту та зв'язку від 25.05.2006 р. №503;

[2] Порядок оформлення розрахункових і звітних документів при здійсненні продажу проїзних і перевізних документів на залізничному транспорті, затверджений Наказом Міністерства інфраструктури України, Міністерства доходів і зборів України від 30.05.2013 р. №331/137;

[3] Лист Міністерства юстиції України від 30.01.2009 р. № Н-35267-18 «Щодо порядку застосування нормативно-правових актів у разі існування неузгодженості між підзаконними актами»;

[4] Наказ Міністерства охорони здоров’я від 16.02.2009 р. №253 «Про проведення моніторингу випадків смерті жінок, пов'язаної з вагітністю, в системі МОЗ України»;

[5] Наказ Міністерства транспорту та зв'язку від 27.12.2006 р. №1196 «Про затвердження Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України»;

[6] Зразок акту про нещасний випадок на залізниці див. у Додатку 1 до цієї статті; 

[7] Рішення Господарського суду Полтавської області від 06.03.2013 р. по справі №18/2568/12;

[8] http://nfp.gov.ua/files/OgliadRinkiv/SK/sk_I_kv_%202013.pdf

[9] http://ukrstat.org/uk/operativ/operativ2013/tz/pp/pp_u/pp1213_u.htm

Переглядів: 4460

Перевізники і пасажири. Або дещо про проблеми нормативного врегулювання страхування від нещасних випадків на транспорті.


Маєте коментар? Напишіть мені!

Вас може зацікавити:
Усе спочатку, або поновлення процесуальних строків у цивільному судочинстві.

Усе спочатку, або поновлення процесуальних строків у цивільному судочинстві. Ігор Шевчук, юрист Останнім часом серед українських юристів поширився новий тренд – пропускати проце...
Держконтроль за автомобільними вантажоперевезеннями.

Нормативна база: Європейська Угода «Європейська угода стосовно роботи екіпажів транспортних засобів, які здійснюють міжнародні автомобільні перевезення (ЄУТР)» від 01.07...
Притримання вантажу. Ризики для перевізника.

«- Теперь эти мальчишки будут думать, что прав тот, кто сильнее. - Теперь эти мальчишки будут знать, что против силы может найтись и другая сила.» Із кінофільму «...
...