Питання: під час рейсу водій підприємства шляхом спричинення дорожньо-транспортної пригоди завдав матеріального збитку третій особі (пошкодив інший автомобіль). Третя особа звернулася із позовом до підприємства про відшкодування завданої шкоди. Чи є підприємство за даних умов належним відповідачем? Чи можна покласти матеріальну відповідальність на водія підприємства? Якщо так, то як саме?

Відповідь: Згідно із ч.1 ст.1187 ЦКУ використання, зберігання або утримання транспортних засобів є джерелом підвищеної небезпеки.

В законодавстві нашої країни передбачена презумпція вини щодо усіх суб’єктів цивільно-правових відносин, втім для особи, яка здійснює діяльність пов’язану із використанням джерела підвищеної небезпеки є виключення із загального правила. Так, ч.5 вищезгаданої статті визначено, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкода була завдана внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Таким чином для відшкодування шкоди не вимагається встановлення факту вини.

Суб’єктивний склад осіб, на яких згідно із законом покладається відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, встановлюється ч.3 ст.1187 ЦКУ, якою визначено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом. Таким чином, для того, аби відповісти на перше питання та визначити, хто ж саме є належним відповідачем: підприємство чи водій підприємства, необхідно з’ясувати, хто, з точки зору законодавства, визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки, тобто того транспортного засобу, яким завдано матеріальної шкоди.

П.4 Постанови[1] Пленуму ВСУ визначено, що не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор і т.ін.).

Таким чином, у разі, якщо водій перебував у трудових відносинах із підприємством, відшкодування шкоди перед третіми особами за шкоду, завдану водієм, має здійснювати підприємство. Згідно із ч.1 ст.33 ЦПК неналежним відповідачем визнається особа, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом. Аналізуючи вище викладене можна прийти до проміжного висновку, що підприємство є належним відповідачем у даній справі.

Що до того, чи можна покласти матеріальну відповідальність за завдану шкоду на водія підприємства, можна прийти до наступного висновку. Аналізуючи п.4 Постанови Пленуму ВСУ вбачається, що водій, який керував джерелом підвищеної небезпеки, не несе відповідальності лише перед потерпілими, яким така шкода була завдана. Втім, згідно із ст.1191 ЦКУ особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Таким чином, підприємство, яке відшкодувало третім особам матеріальну шкоду завдану водієм, отримує право зворотної вимоги (регресу) до такого водія й може звернутись з відповідним позовом до суду про стягнення завданих збитків.

Висновок. Аналізуючи суть поставлених запитань та опису ситуації, що склалась, можна прийти до висновку, що підприємство є належним відповідачем у даній судовій справі. Підприємство має можливість перекласти збитки на водія, втім, для цього необхідно спочатку компенсувати шкоду потерпілій стороні, й лише після цього звертатись із регресним позовом водія.

Нормативна база:

ЦКУ

«Цивільний кодекс України», Закон від 16.01.2003 № 435-IV;

ЦПК

«Цивільний процесуальний кодекс України», Закон від 18.03.2004 № 1618-IV;

                                                                                                          Ігор Шевчук, адвокат