Про бажання

Автор: Ігор Шевчук
Дата підготовки матеріалу: 2014-09-01
При написанні «Слова редактора» я вдаюся до різних інструментів пошуку цікавої теми. Іноді спостерігаю за оточуючими людьми, іноді за собою. Цього разу спіймав себе на одній меланхолічній думці. Структура й психологія мого мислення базується на тому, що я все збираюся жити у майбутньому. У школі я чекав на вступ до юрфаку. У ВНЗ я чекав на диплом. З дипломом я чекав на магістратуру. Там я чекав на захист. Тепер чекаю на адвокатський іспит. Так само й з майном. У школі хотів авто. Купив. Зараз хочу нове. Переїхавши у нову квартиру, тепер хочу будинок. Ось я й задумався, а куди мене «несе»? З дня мого народження минуло більше, ніж 8897 днів, а я все ще не почав жити. Все чекаю, що прийде час для того, аби жити. Прочитав цікаву замітку письменниці Софії Безсонової:
«Йшов Солдат додому на побивку. Йшов лісами, долами. Не було нудно Солдату, бо йшов він зі своїми нерозлучними друзями - минуле, сьогодення і майбутнє. Радістю світилося його обличчя, коли він розмовляв зі своїм Минулим. У них було, що згадати. Згадували вони подвиги, і серце Солдата переповнювалося гордістю. Згадували вони безглузді випадковості, і тепер вони здавалися смішними. «А пам'ятаєш» - перебивали вони один одного і завзято сміялися. Майбутнє теж сміялося від душі і додавало від себе: «А от коли ти станеш генералом…». Розмови з Майбутнім подобалися Солдату не менше минулого, і серце його переповнювалося побожним трепетом надії. А Справжнє? А Справжнє дивилося по сторонах і раз у раз поправляло Солдата: «Обережно! Не спіткнися! Дивись, куди йдеш!».
- Та не будь ти таким занудою! - Говорили йому друзі. - Помрій краще з нами. Це так здорово!
- Помріяти? Так чому ж не помріяти? Обережно, гілка!
І йшли вони так лісами і долами. І не було їм нудно один з одним.
- Щось їсти хочеться - сказав Солдат на черговому привалі.
- Так. Ет точно. Зараз би юшку нашого армійського кухаря - підтримало розмову Минуле.
- Коли ти станеш генералом, тобі вже не доведеться думати про хліб насущний, - підбадьорило Майбутнє.
- Стривай Дивись, ніяк заєць! - Вказало на ворушаться кущі Сьогодення. - Тобі пощастило!
Через півгодини вони вже їли зайчатину за приємними серцю розмовами, сміялися і мріяли. А після привалу рушили далі. Довго чи коротко вони йшли, поки не зайшли в дрімучий ліс.
- Жутковато, - зауважило Сьогодення.
- Ех, ми ще не таке бачили! Правда, служивий? - Парирувало Минуле.
- А от коли ти станеш генералом - не встигло розгорнути розпочату тему Майбутнє і заціпеніло - на дорозі стояв величезний, волохатий і явно недружній ведмідь.
- Діставай рушницю! - Скомандувало Сьогодення. - Він вже поранений, ми його в два рахунки здолаємо. Бачиш, у нього рану на шиї? Цілься в неї. Давай!
Ведмідь звалився величезною тушею додолу. І тільки тут Солдат зауважив, що з трьох друзів поруч з ним одне Сьогодення.
- Минуле! Майбутнє! - Покричав він.
- Ух, ти! - Вилізло Минуле через пня. - Як ти його! Ти, як завжди, на висоті! Гідний свого героїчного минулого.
- І великого майбутнього, - додало Майбутнє, злазячи з високого дерева.
- Ти навіщо туди заліз? - Запитав його Солдат.
- Так зверху видніше. Відразу видно - бути тобі генералом. Це ж скільки героїзму і відваги!
Серце Солдата розімліло, і вони рушили далі.
Чи довго чи коротко вони йшли, поки не прийшли в рідне село. Багато води утекло з тих пір, як він покинув рідні краї. Хтось народився, хтось виріс, хтось помер. Йшов він по вулицях рідного села і дивувався дії часу. Але найбільше здивування його чекало у сусідського ґанку, коли він побачив колишнє кирпате дівчатко. Перед ним постала красуня, яка збентежено відвела перед ним свої бездонні, як океан, очі.
Закрутилася голова Солдата.
- Як бути? Як поводитися? - Звернувся Солдат за допомогою до своїх друзів.
- Візьми себе в руки, - відгукнулося Сьогодення. - Та не дивись ти під ноги! Ось дивак-людина: коли треба - не дивиться, коли не треба – дивиться. Розправ плечі, зазирни їй в очі. Ніжніше ніжніше, тобі кажу. Перед тобою не ведмідь, а дівчина твоєї мрії
А Майбутнє і Минуле? А що Майбутнє і Минуле? Минуле, як звичайно, розтануло серпанком минулого.
А Майбутнє розсипалося неіснуючими мареннями, надавши Солдату справжнього життя.»
Наостанок можу сказати, що мій час жити настав ще 8897 днів тому. А коли настане Ваш?
Це текст написайний у якості "Слова редактора" до №37 журналу "З любов'ю до права".Переглядів: 1365
Маєте коментар? Напишіть мені!