• +38 (096) 124 59 36
  • ihor.shevchuk@shevchuk-lawyers.org.ua

Страхування КАСКО: регрес, суброгація та момент початку обліку строків позовної давності, або огляд проблеми невизначеності судової практики Верховного суду України щодо стягнення збитків, які викликані здійсненням регламентних (страхових) виплат страховиком.



Автор: Ігор Шевчук

Видання в якому опубліковано: Газета "Бухгалтерія"

Дата підготовки матеріалу: 2013-11-07

Страхування КАСКО: регрес, суброгація та момент початку обліку строків позовної давності, або огляд проблеми невизначеності судової практики Верховного суду України щодо стягнення збитків, які викликані здійсненням регламентних (страхових) виплат страховиком.

 

Ігор ШЕВЧУК, юрист

 

Нормативна база:

ЦКУ

«Цивільний кодекс України» від 16.01.2003

Закон № 85/96-ВР

«Про страхування» від 07.03.1996;

Закон № 1961-IV

«Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004

 

«Все, що можна владнати за допомогою грошей, обходиться дешево»

Еріх Марія Ремарк

 

         Жадібність не проявляється тоді, коли у тебе забрали твоє й ти з усіх сил намагаєшся повернути собі своє. Жадібність проявляється тоді, коли тебе їсть із середини думка про те, що ти міг щось узяти, але не взяв. Відсутність вміння «відпускати» життєві ситуації у минуле - це і є та легендарна жадібність, про яку складено мільйони афоризмів. Керуючись цією логікою, українських страховиків дуже легко назвати жадібними, адже вони не здатні «відпускати», і, якщо у них з’являється хоч крихітна можливість подати регресний позов, вони такий шанс точно не відпустять. Але, цього разу судова система дала збій на найвищому рівні й прийняла декілька рішень, в яких досить складно зрозуміти, коли починається відлік строку позовної давності, коли існують підстави для регресного позову, а коли відбувається проста заміна кредитора у зобов’язанні тощо. Це плутає страховиків у питаннях, як стягувати, а боржників - як захищатись від перших. Сьогодні подивимось на ситуацію зі сторони, з точки зору оглядача.

         Відповідно до ст.256 ЦКУ позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. З першого погляду нічого складного у цьому юридичному понятті немає. Складно стає тоді, коли суди починають по-різному вирішувати справи про стягнення страховиками, які здійснили регламенті виплати, збитків з осіб, що винні у їх настанні. А діють вони так з огляду на те, що судова практика встановила досить спірний «прецедент», що стосується моменту, з якого страховик, який отримав право вимоги до особи-винуватця дорожньо-транспортної пригоди, має право на пред’явлення позову у порядку регресу.

 

         Нова практика.

         Постанова Верховного суду України (далі - ВСУ) від 07.08.2012 року по справі № 3-31гс12 є однією з тих документів, від яких «лихоманить» усю судову практику. Обставинами даної справи є те, що страховик здійснив відшкодування за договором добровільного майнового страхування, або, як ще його прийнято називати - КАСКО, страхове відшкодування, а потім, через три роки, подав позов про стягнення грошових коштів до винуватця дорожньо-транспортної пригоди, а також до страховика останнього у порядку регресу. Звісно, що правова позиція відповідачів у даній справі будувалась на тому, аби застосувати до правовідносин, пов'язаних з відшкодуванням збитків, наслідки спливу строку позовної давності. Відповідачі трактували, що перехід до страховика права вимоги, яке страхувальник має щодо особи, винної у збитках, має відбуватись у день настання страхового випадку, адже у такому разі строк позовної давності вже пройшов.

Логічно, що перша та апеляційна інстанції таку аргументацію відхилили, обґрунтовуючи це тим, що строк позовної давності слід рахувати від безпосередньої дати здійснення страховиком регламентної виплати за договором страхування. Але, більше всього здивував Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ), який у касаційному порядку дійшов висновків інших, ніж перша та апеляційна інстанції. Відповідно до ст.993 ЦКУ до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Відповідно до ст.27 Закону № 85/96-ВР до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Ґрунтуючись на вищевикладених нормах суд прийняв рішення про наявність в даному випадку суброгування[1].

ВГСУ дійшов висновку, що правовідносини, які виникають з виплати страхового відшкодування за договором страхування КАСКО, є заміною кредитора в зобов’язанні внаслідок виконання обов’язку боржника третьою особою. Таким чином, страхувальник передає страховикові своє право вимоги до особи, винної у завданні збитків.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦКУ сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Ґрунтуючись на вищевикладеному ВГСУ дійшов висновку про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції, та прийняття нового рішення про відмову у задоволені позову страховика.

Коли черга дійшла до перегляду справи ВСУ, стало ще цікавіше. Останній вирішив, що до страховика перейшли не права кредитора за зобов’язанням про відшкодування збитків, а й право зворотної вимоги до особи, що заподіяла збитки. Базою для обґрунтування такої позиції стала ч.1 ст.1191 ЦКУ, яка наголошує на тому, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом, а також ст.38 Закону № 1961-IV, яка у свою чергу встановлює, що страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду за умови існування передбачених законом підстав.

Ґрунтуючись на вищевикладеному ВСУ дійшов висновку, що до таких правовідносин слід застосовувати положення ч.6 ст.261 ЦКУ, яка встановлює, що за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання.

 

«Зламана» практика.

До 07.08.2012 року судова практика з даного питання була кардинально іншою. Висновки ВГСУ у касаційній інстанції суперечать практиці, яку ВГСУ сам й встановив дещо раніше. Рішення ВГСУ від 08.11.2011 року у аналогічній справі № 5023/3978/11 закріплювало позицію ВГСУ стосовно того, що посилання на закінчення строку позовної давності є безпредметними, оскільки згідно з ч.6 ст.261 ЦКУ по регресних зобов’язаннях обчислення позовної давності починається з дня виконання основного зобов’язання.

Слід зазначити, що практика почала змінюватись поступово.

Постановою ВГСУ від 23.08.2011 року № 5019/438/11було зазначено: «Відповідно до ч. 6 ст. 261 Цивільного кодексу України, за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання. Апеляційним господарським судом правильно зазначено, що строк позовної давності починає свій перебіг з 28.02.2008 року, оскільки саме в цей день позивачем було сплачено страхувальнику страхове відшкодування.»

Далі той же ВГСУ у Постанові від 18.03.2010 року № 23/84 зазначає: «За регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання. В процесі розгляду справ господарським судом м. Києва було встановлено, що основне зобов’язання виконано позивачем 18.05.2006 року., з позовом до суду позивач звернувся 30.07.2009 року, тобто трирічний строк позовної давності був пропущений.»

Постановою від 27.03.2012 року № 3-20гс12 ВСУ вперше сформував свою правову позицію, обов’язкову для застосування іншими судами, стосовно того, що початок перебігу строку позовної давності для правовідносин, що виникають з виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування, починається з моменту виплати відшкодування за таким договором. Обґрунтування правової позиції використовували ті ж самі, що й у Постанові № 3-31гс12.

 

Думки правників розійшлись.

Аналізуючи позицію судів, ми не могли проаналізувати позиції правників, яким у цих судах доводиться відстоювати інтереси третіх осіб. Як правило, у такому порівнянні завжди вбачаються діаметрально-протилежні висновки. Й це нормально, адже, як кажуть, істина знаходиться десь посередині. Даний випадок не став виключенням. Одні правники дотримуються позиції стосовно того, що ч.1 ст.1191 ЦКУ має на меті встановити лише загальні наслідки відшкодування збитків спричинених здійсненням регламентної виплати страховиком. Суть цих наслідків полягає у тому, що особа, яка відшкодувала шкоду, отримує право зворотної вимоги до особи, яка таку шкоду заподіяла. До договорів КАСКО слід застосовувати положення ст.27 Закону № 85/96-ВР, а також ст.993 ЦКУ, адже саме ці норми мають спеціальний характер по відношенню до ч.1 ст.1191 ЦКУ, це випливає з того, що на базі даних норм передбачаються наслідки виплати страхового відшкодування за договорами майнового страхування КАСКО, а не наслідки відшкодування шкоди в принципі. Отже, керуючись логікою, можна зробити висновок, що до страховика повинно переходити право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за завдані йому збитки, як це і передбачає ст. 993 ЦКУ, а не виникати право регресу, як це встановлює судова практика.

Інші правники критикують позицію ВСУ за те, що останній застосував ст.38 Закону № 1961-IV. Критика обґрунтовується тим, що правовідносини даної справи стосувались лише страхових виплат за договорами майнового страхування, та застосовувати до них норми «спеціального» Закону № 1961-IV, який регулює правовідносини за договорами страхування відповідальності, як мінімум, не логічно. Зрозуміло, що ВСУ намагався навести якомога більше правової аргументації, аби підкріпити власну позицію, але забув про те, що відповідно до того ж Закону № 1961-IV страховик отримує право регресного позову до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду лише у передбачених даним законом випадках:

а) якщо він керував транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції;

б) якщо він керував транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії;

в) якщо він після дорожньо-транспортної пригоди за його участю самовільно залишив місце пригоди чи відмовився від проходження відповідно до встановленого порядку огляду щодо стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або вжив алкоголь, наркотики чи лікарські препарати, виготовлені на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником);

г) якщо дорожньо-транспортна пригода визначена в установленому порядку безпосереднім наслідком невідповідності технічного стану та обладнання транспортного засобу існуючим вимогам Правил дорожнього руху;

ґ) якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961-IV;

д) якщо страховий випадок настав з використанням забезпеченого транспортного засобу в період, не передбачений договором внутрішнього страхування (при укладенні договору страхування з умовою використання транспортного засобу в період, передбачений договором страхування).

Як бачимо, жодна з підстав ніяким чином не відноситься до ситуації, що розглядалась у даній справі. Досить вагомим аргументом у підтримку даної критики виступає Лист[2] Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), який висловився: «Також є випадки, коли суди, ухвалюючи рішення за правилами ст.993 ЦК України, одночасно посилаються і на ст.38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», яка передбачає, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право подати регресний позов.

Згідно із чинним законодавством і регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договором обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду у разі, коли цю шкоду заподіяно життю та здоров’ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону - ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України «Про страхування».

Цікаво, що й даний Лист ВССУ також піддався шквалу критики. Проблема в тому, що законодавство про страхування має настільки хаотичний характер, що у ньому плутається навіть ВССУ. Останній у вищезгаданому листі зазначив: «Слід звернути увагу на те, що МТСБУ після сплати страхового відшкодування також не позбавлено права звернутись із регресним позовом до власника транспортного засобу, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у п.13.1 ст.13 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», до водія транспортного засобу, який заволодів транспортним засобом за допомогою протиправних дій, до страховика, якщо забезпечений транспортний засіб, що заподіяв шкоду, було встановлено та страховик був зобов’язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому вказаним вище Законом України, до підприємства, установи, організації, що відповідають за стан дороги, якщо заподіяна у результаті ДТП шкода виникла з їх вини.

Як свідчить аналіз судової практики, судді здебільшого враховують положення зазначеної вище норми права.

Статтею 993 ЦК України і ст.27 Закону України «Про страхування» передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, яка одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяні збитки.

Позови, пред’явлені на підставі зазначених правових норм, задовольняються судами у повному обсязі та, як правило, питань не викликають, проте під час розгляду таких позовних вимог слід враховувати, що доведення відповідачем відсутності своєї вини у заподіянні шкоди є підставою для відмови у задоволенні регресного позову страховика, який здійснив страхову виплату потерпілому на підставі договору добровільного страхування. Якщо у ДТП крім відповідача винна також і особа, яка отримала страхове відшкодування на підставі договору добровільного страхування, регресна сума має бути зменшена пропорційно ступеню її вини.

Деякі страхові компанії пред’являють регресні вимоги не лише до винної особи, а й до страхової компанії, в якій було застраховано цивільно-правову відповідальність цієї особи.

Вважається, що це не суперечить вимогам ст.993 ЦК України і ст.27 Закону України «Про страхування», оскільки якщо цивільно-правова відповідальність винної особи була застрахована у іншого страховика, потерпілий має право вимоги до нього, а отже, це право переходить і до страховика, з яким потерпілий уклав договір добровільного страхування.»

Таким чином, ВССУ фактично вказав на необхідність застосування до правовідносин по стягненню з особи, що не застрахувала свою відповідальність, страхового відшкодування, виплаченого МТСБУ потерпілому, положень ст.993 ЦКУ, забувши про те, що п.38.2 Закону № 1961-IV для даних випадків чітко вказує на право подання МТСБУ позову у порядку регресу.

Правники наголошують на тому, що у даному випадку необхідно було виходити із загальних правил, що визначають початок перебігу позовної давності, встановлених ст.261 ЦКУ. Відповідно до ч.1 даної статті, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Юристи вважають, що таким днем слід вважати день настання страхового випадку (день безпосереднього нанесення збитків), оскільки саме у цей день у особи, що заподіяла шкоду (збитки), перед потерпілим виникло зобов’язання по її відшкодуванню. Доцільним доповненням виступає те, що відповідно до ст.262 ЦКУ встановлено, що заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

 

Замість висновків.

Відповідно до ст.993 ЦКУ до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат, переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Не дивлячись на дану норму, ВСУ та ВГСУ все одно займають позицію стосовно того, що у страховика з’являється право на позов у порядку регресу. Таким чином, маємо судову практику, що характеризується наявністю правових «дірок», за які можна критикувати. Це може свідчити про те, що така практика стабільною не буде. Наша задача усвідомлювати те, що каже суд, та те, що каже закон, аби мати змогу підлаштовуватись до будь-якої ситуації, щоб займати найвигідніші позиції. Хто знає, що там здумається ВСУ у майбутньому.



[1] заміни кредитора в зобовязанні внаслідок виконання обовязку боржника третьою особою

[2]Лист ВССУ від 01.02.2012 «Узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010 - 2011 роках»

Переглядів: 5593

Страхування КАСКО: регрес, суброгація та момент початку обліку строків позовної давності, або огляд проблеми невизначеності судової практики Верховного суду України щодо стягнення збитків, які викликані здійсненням регламентних (страхових) виплат страховиком.


Маєте коментар? Напишіть мені!

Вас може зацікавити:
Як виїхати до Росії, якщо автомобіль оформлений на іншого з подружжя.

Як виїхати до Росії, якщо автомобіль оформлений на іншого з подружжя. Ігор Шевчук, юрист Нормативна база: 1)    Закон України «Про дорожній рух&...
Страхування: що потрібно знати, аби обіцянки не стали цяцянками

Страхування: що потрібно знати, аби обіцянки не стали цяцянками Ігор Шевчук, юрист Нормативна база: 1.     Закон України № 1961-IV від 01.07.2004 ...
...